Буває горе – що кудлата ведмедиця. Навалиться, рве, шматує – світла невзвідішь. А відвалить – і нічого начебто, і дихати можна, жити, діяти. Як і не було нічого.
Дрібниця, але за собою дрібниця ця таке тягне, що не дай бог нікому.
Нема тут жінок! Немає! Є бійці і є командири, зрозуміло? Війна йде, і поки вона не скінчиться, все в середньому роді ходити будемо.
Ніч прийшла, і тьма кордон приховала, але її ніхто не перейде, і ворогові ми не дозволимо рило сунути в наш радянський город.
В житті є дві святі обов’язки, про які треба думати: для жінки – навчитися любити, а для чоловіка – служити своїй справі.
Нема мами. Війна є, німці є, я є, старшина. А мами немає. Мами у тих будуть, хто війну переживе. Ясно говорю?
Якщо хочеш знати, найбільше щастя – відчувати, що тебе люблять. Чи не знати, а відчувати.
Люблять вони сміятися, чи не відвикли ще.
Влада ділити – це гірше немає.
Жива молодичка попалася, все б їй співати, та танцювати, і вино попивати.
Так, дум набралося кубометра на два, не менше. І з кожною думою абсолютно особливо розібратися треба.
