Якщо таємниці і є наша суть, на противагу особі, яку ми виявляємо світу, – тоді картина і була тією таємницею, яка підняла мене над самою поверхнею життя і дозволила зрозуміти, хто я такий.
Але іноді несподівано горе накочувало хвилями, так що я починав задихатися, а коли відкочується назад, я виявляв, що дивлюся на просолені уламки катастрофи, залиті таким яскравим, таким рвуть душу і порожнім світлом, що насилу вірилося, ніби світ коли -то ні мертвий.
Будь-яка диснеївська принцеса знає: “Будь собою”, “Йди покликом серця”.
Але в сяючих її блакитних заплавах, на перший погляд настільки ваблять – поки не розверзлось ніяких глибин, так що іноді у мене виникало неприємне відчуття, ніби я тьопаю по мілководдю і шукаю, куди б стрибнути, щоб можна було зануритися.
Що, якщо ця наша нехорошесті, наші помилки і є те, що визначає нашу долю, то, що і виводить нас до добра? Що, якщо хтось із нас іншим шляхом туди просто ніяк не може дістатися?
Раз світ не йде до мене, – бувало, говорив він, – то я повинен вийти до нього …
Знову і знову я думав: “Мене вже чекають вдома”, а потім – в мільйонний раз: “Не чекають”.
Бог, мовляв, за допомогою збігів зберігає анонімність.
Абсурд не звільняє, він сковує.
Іноді щоб виграти, треба програти.
Мистецтво нам дано, щоб не померти від істини.
Все, що мені дорого, все, що я люблю, – це ілюзія, і в той же час знати – заради цього мені у всякому разіі варто жити.
А раптом іноді невірний шлях – найвірніший?
